«Повернули Станицю, повернемо і Луганськ»

Два роки тому я розпрощався з пісками Станиці Луганської. Під час чергової перевірки на одному з «сєпарських» блокпостів нас вивели на вулицю з мікроавтобуса і я побачив, як у пісок, який колись асоціювався з відпочинком і миром, була встромлена табличка «Міни».

27.10.16 В Общество 189
Высоцкая Сабина
Источник: news.lugansk 

З того моменту Станиця Луганська у мене викликала відчуття руйнації та образ розбитої кришталевої кулі. Наскільки тендітним, крихким та навіть ілюзорним є мир. У певний момент сон спокою змінюється реальним кошмаром, і на вулицях дачного селища з’являються спалені автівки, затишні хатки перетворюються на купи обгорілої цегли, а городи, з яких ще недавно до Луганська дачники привозили свіжу полуницю, вкриваються брижами воронок. Станиця — так її називають місцеві, втрачений рай, в який я повернувся через два роки в тихий день Покрови.

На блокпосту зустрічають військові. Ми простягаємо паспорти, а солдат у відповідь роздає цукерки в честь свята. «А якого свята?», — питають у салоні. Сусідня жінка кладе цукерку в торбинку й бубонить українською: «Ой, хоч би не накололи нічим»... Вона не жартувала. Вона дійсно вірить у «наколоті цукерки», як у свій час вірила в «наколоті апельсини», а згодом — і в «злих бандерівців». Виявляється, мізки людей дійсно можуть назавжди залишитись у певному часі, як фотографічний знімок. Вони не зміняться, тим більше з такою масованою російською пропагандою, яка існує в цих краях. Вони, як і фотокарточки, можуть лише вицвісти.

«Повернули Станицю, повернемо і Луганськ»

фото Валентин Торба

Далі — черга перед КПВВ на Луганськ. Мені туди дороги немає. П’ятниця, люди похмурі, але вже смиренні під дрібним дощем і холодним вітром ледве переставляють ноги. Так повільно рухається черга до зеленої будки, де, за заздалегідь оформленою перепусткою, людей пускають до другого блокпосту. Після того — кілометр пішого ходу до зруйнованого мосту й окупована територія. Перед мостом замасковані укріплення бандитів, які укріпились вже на території, яка начебто контролюється нами. Насправді, саме в цьому місці противники наближені один до одного максимально, й будь-яка провокація може перерости в полум’я. Та тут перехід для цивільних — тому натягнута волосинка тримається досі. Я розмовляю з місцевими... «Як ви ставитесь до розводу сил?». Стандартна відповідь майже по-одеськи: «А ви?». Люди бояться, тому, в цей сірий день, із ними доводиться жартувати. «Ми хочемо, щоб було як два роки назад», — говорять жіночки в черзі, поки чоловіки пихтять цигарками. «Хочете повернути час назад?», — уточнюю по-дитячому наївною фразою, яка явно зігріла прохолодне повітря бесіди. «Так, щоб все було як при Україні», — відповідає чоловік із черги, навіть не звернувши увагу, що зараз він стоїть на звільненій українській землі. — «Жили нормально, знали, що буде завтра, а тепер хочемо, щоб все було як учора». А на тлі черги до КПВВ на автостанції стоїть стела з годинником, який зупинився ще тоді, влітку 2014-го...

Слід пригадати, що це селище дійсно спершу заселяли Донські козаки кілька сотень років тому. Згодом українські прізвища перетворювались на російські (як-от Ковалі в Ковальових або Солонина в Солоніних), а російська пропаганда в свій час зробила все для того, щоб Дон, Кубань асоціювались із Російською імперією, а не з Козаччиною. Зрештою, навіть про Вишневецького, який і заснував Донське козацтво, радянська історіографія згадувала лише у одному «правильному» трактуванні. Козаки тут згодом перетворились у «казачков» і зрештою стали бутафорною атрибутикою фестивалів. Та Кремль ніколи не ігнорував цього і сприймав будь-які елементи окремішності, в чому б вони не проявлялись, із прицілом на майбутнє. І це треба визнати, адже за 25 років в Україні нічого не було зроблено для відпрацювання єдиної історичної лінії та системного її висвітлення в школах та на телебаченні. Натомість, у свій час тодішній очільник Луганської ОДА Олександр Єфремов возив Леоніда Кучми до Станиці, де останнього місцеві ряджені пригощали горілкою, примусивши його випити чарку прямо з козачої шаблі.Мине час і ми побачимо цих ряджених на антимайданах та в числі провокаторів на українських мітингах. Вони вигукували образи або навіть провокували незначні сутички для телебачення. Не всі знають, що після провокацій на проукраїнських заходах, їхні деякі організатори та учасники в Луганську поїли горілкою цих «казачків» у своїх офісах та кабаках. Одні заробляли політичні дивіденди, привертаючи до себе увагу, а інші відпрацьовували «стакани» та «полтінніки» — 50 грн., стандартна ціна за участь у мітингах (неважливо, з якого боку).

Так тоді Луганщина загралась в імітацію. Імітацію патріотизму, імітацію опозиційності, що згодом виявилось імітацією самих себе.Та в лютому-березні 2014 року казачки відчули, що їхня роль нині серйозніша, і роль цю їм призначив дехто сильніший за місцевих князьків та псевдопатріотів. Настав час перейти з міні-провокацій до чогось більш реального. Почали з’являтись нові, свіжі «козацькі» костюми з нагайками, в яких розгулювали периметрами сніжного Луганська. У Києві палав Майдан, а ці казачки назвали себе дружинами з охорони правопорядку, «самообороною Луганська», наче хтось у Луганську цей порядок дійсно намагався порушити. Насправді, саме тоді було запущено дезу про «бандерівців», які начебто з години на годину, з дня на день мають прийти в Луганськ і почати захоплення адміністративних будівель. До нагоди прийшлась і абсолютна чудна провокація біля ОДА, в якій свою роль зіграли браття Сєрпокрилови, котрі назвали себе українськими патріотами. Досі ніхто не зайнявся допитом цих суб’єктів, які пустили в нікуди перші кулі в центрі міста, довершивши образ «бандерівців».

На цьому тлі образ «бандерівської» загрози знайшов своє начебто логічне завершення. Багато з казачків згодом стали членами бандитських угрупувань — першими найманцями, яких російська пропаганда назвала «ополченцями». Саме в той період кінця зими 2014-го року розпочалась активна фаза вербовки у так зване ополчення, щоб потім зробити їхніми руками першу криваву та брудну роботу в черговій фазі окупації Донбасу. Та нині цих «ополченців» фактично перебито і роль «козацтва» знову звелась до бутафорії.Луганськ завжди дивився на Станицю Луганську як на свій «район». Дійсно, Станиця фактично заселена луганчанами. Абсолютно природнім було мати окрім квартири в буденному, запиленому Луганську ще й хатинку з городом у Станиці, в Макаровому або Вільховських дачах. Сосни, пісок, озера і мілкі, але крижані навіть влітку, струмки.

Тепер ці сосни посічені «Градами», а в тіло піску встромлено стовпчики з написом «Міни». Але «взяти» Станицю Луганську для колаборантів є справою принципу. І на це завжди треба зважати. Про це в першу чергу думаєш, коли дивишся згори, зі схилу, де внизу понад берегом Сіверського Дінця переплутались дерева та кущі, а позаду стоїть зруйнована від прямих влучень адміністративна будівля. «Навпроти нас через річку позиції «сєпарів», а ми в зоні обстрілу, — говорить мені військовий. — Так що не виключаю, що зараз на нас дивиться снайпер».

 Володимир піднімає із землі гільзу від «зенітки» і додає: «Ох, і насипали ми їм одного разу. Вони потім три дні відновлювали свої позиції». Військовий говорить, що в наш бік «прилітає» регулярно. Часто — просто міни, а інколи й дещо важче. ОБСЄ? Ця організація давно стала предметом анекдотів для місцевих. Її присутність умовна. Якраз вночі, коли здебільшого й відбувається обстріл бойовиками Станиці, ОБСЄ-шники зникають.Влітку 2014 року Станицю Луганську було звільнено українськими військами. Наступним мав стали Луганськ, але не судилося. Тепер, у вільній, але багатостраждальній Станиці, я дарую українській патріотці Наталії Журбенко (псевдо Свєта Свєтікова) трилогію, яку видала газета «День» і в якій я багато разів ставив питання — чому не було звільнено Луганськ? Біля нас зібрались станичани, і так само не можуть дати на це відповідь, адже очевидно те, що обласний центр можна було звільнити мінімум два рази — в серпні 2014-го і в лютому 2015-го (саме тоді, коли Луганськ вкотре був оголеним, адже всі сили ворог кинув на Дебальцеве). Але мабуть «нагорі» існує якась інша логіка. Проте нині можна сказати точно — зі Станиці Луганськ поки що не взяти. Ворог нависає над Станицею, фактично щодня обстрілюючи селище. Щодня місцеві слухають «прильоти».

Тим не менше, Станиця Луганська стала прихистком українських патріотів із самого Луганська. Наталія Павлівна розповідає, як у Луганську до її оселі зайшли «вєжлівиє люді» й тикнули їй у живіт дулом автомата. Вона — жінка, якій за 60. Мабуть це й урятувало її, але часу полишити місто залишалось 24 години. Тепер вона в Станиці з дочкою. Займається волонтерством за власний кошт. Наталія Павлівна погоджується з тим, що Донбас почали окуповувати не в 2014 році, а набагато раніше. Вона особисто знала й Олександра Єфремова, і Віктора Тіхонова. Знала і Володимира Пристюка, до якого у нинішньої влади (як і до Тіхонова) чомусь немає питань. А питання ставити треба, зокрема пірнаючи у начебто не такі вже й далекі часи. Саме в період кінця 90-х років, коли Леонід Данилович у Станиці пив горілку з шаблі, і необхідно шукати відповідь — чому Донбас у певний момент «зламався».

Без цих висновків, навіть за наявності потужної армії, ми будемо лише втрачати та «вицвітати», як фотокартки, забуваючи своє і засинаючи над прірвою. Можливо, цей період вигнання і даний нам, щоб пройти свої «40 років у пустелі» осмислення.Та наявність українських патріотів у Станиці Луганській руйнує прикрий, гіркий стереотип про те, що в цих краях засіли лише зашкарублі проросійські елементи. Наталія Миколаївна говорить впевнено і ладно, бо слова ці в цьому отруйному середовищі вистраждані. Кава її захолола, вона тримає в одній руці книжку «Дня» про окупований Луганськ, а в іншій — теплі шкарпетки для військових, які зв’язала її донька. «Повернули Станицю, повернемо і Луганськ», — резюмує вона в колі станичан. Повернемо і повернемось, коли зробимо висновки...

Валентин ТОРБА, «День», Київ — Станиця Луганська — Київ, фото автора


Оставьте комментарий

Вы должны зарегистрироваться , чтобы оставить комментраий.