Між прицілами. Діти на лінії фронту живуть, учаться і мріють

Дорослі уникають розмов про війну – є діти, в кого родичі воюють «на тому боці», є діти українських військови

16.11.16 В Общество 82
Высоцкая Сабина
Источник: texty 

У майже щоденних повідомленнях, скільки снарядів випало на Мар`їнку, немає іншої інформації: у місті лишається близько тисячі дітей. І не працює жоден канал українського телебачення та радіо. Є телебачення та радіо Росії та «Новороссії». Дорослі уникають розмов про війну – є діти, в кого родичі воюють «на тому боці», є діти українських військових. Вчителі стверджують, що їхня справа навчати, а не ставати на якусь із сторін. Натомість, у кожній, навіть найменшій сільській школі – дбайливо оформлений «український стенд».

Мар`їнка та Красногорівка

Ми слухаємо, що саме там розповідають, далі проходимо порожніми вулицями, і я починаю потроху розуміти, що таке територія між українськими військами і російською гібридною армією. Це нічия земля, «нейтральна територія» або «сіра зона». Місце з іншим виміром часу.

Дев`ятикласниця Аліна Смолинова з Красногорівки біля свого колишнього будинку на Сонячній, 7, куди потрапило кілька снарядів

Тут не ремонтують розбиті будинки, тільки подекуди діри в дахах затягають брезентом – навіщо, якщо знову проб`ють. Тут немає ніякої роботи, бо всі підприємства знищені обстрілами – і хлібзавод, і молокозавод. Кажуть, деякі жителі працюють в окупованій Горлівці – а що робити? Про політику, про війну тут не говорять, ні батьки з дітьми, ні вчителі з учнями.

НЕМАЄ НІ ГАЗУ, АНІ ОПАЛЕННЯ

Директор школи №1 Ольга Володимирівна Ходько зберегла вчительський колектив і встановила у школі автономну котельню, тому ця зима має відрізнятися від попередньої, коли в класах не роздягалися, а в холодному підвалі-бомбосховищі ховалися від обстрілів, накриваючись ковдрами.

У місті немає ні газу, ані опалення, вода у трубопроводі не питна і подається з перебоями, світло вимикається мало не щодня на кілька годин. Так по всій нейтральній території, де вже два з лишком роки, як життя стало виживанням.

Дорожній знак біля блокпоста на в`їзді до міста Щастя (Луганська область)

«Люди все бачать. Всі чують і всі розуміють. Цим людям більше не можна брехати, - каже мені керівник військово-цивільної адміністрації Красногорівки Олег Ліванчук. - Зараз у нас діти більш патріотичні, ніж вчителі - вони хоч можуть дивитися новини в інтернеті, коли немає перебоїв зі світлом ...

Знаєте, до війни тут ніхто ніколи нікуди не виїжджав, а за ці два роки мінімум 250 дітей проїхалися всій Україні, для них відкрився інший світ, і це дуже важливо.

Але діти налякані, як не крути, і з ними ще працювати і працювати.

Психолог до нас приїжджала, так я її протестував і не пустив до діток - її саму ще навчати треба, взяли вчительку молодших класів, прочитали їй лекцію, хіба цього досить? Вона ніколи не бачила дітей, які бачили війну - що вона їм скаже?!»

Намагаємося знайти вірну інтонацію у спілкуванні з дітьми. Повторюємо, як мантру, що правда і тільки правда допоможе змінити ситуацію. Що вона теж зброя, досить сильна зброя. І їм варто писати новини про події з місць, де вони живуть.

Діти обіцяють написати про те, що хвилює, і дуже швидко роблять роботу. Так намагаємося вселити у них надію, що у них все буде добре, а заодно навчити професії – журналістиці.

«Мене звуть Дмитро, мені 14 років. Майже усе своє життя я мешкаю у місті Красногорівка. Але у наше місто прийшла війна, яка зруйнувала його. Вже більше двох років мешканці Красногорівки живуть без газу та опалення, але у деяких ЗМІ кажуть, що газу немає лише два тижні.

У зв`язку з тим, що немає газу, не працює Красногорівський Вогнетривкий завод, на якому було зайнято багато людей. Тому багато хто залишився без роботи. Ще велика проблема з опаленням, його також немає вже багато часу. Через це люди вимушені робити або купувати буржуйки за останні гроші.

Щоб не купувати дрова, багато людей вирубують посадки, а це дуже погано. Сподіваюсь, що скоро буде МИР, та на те, що нам зроблять опалення та газ і місто Красногорівка заживе знову гарним життям», - це перший текст, надісланий мені на пошту від Дмитра Покинтелиці із Красногорівки.

Кожен клас має своє місце у бомбосховищі у мар'їнської школи №1

Дев`ятикласниця Лєна Ефімова написала рецензію на книгу «Дім дивних дітей» американського письменника Ренсома Ріггза, текст завершується рядками про те, що «Кожен має прочитати цю книгу. Адже в ній описані всі реалії того, що навколо нас – жадібні пустоти, що намагаються упіймати дивних людей, і ми - на перший погляд, слабкі та беззахисні діти. Та варто нам об`єднатися, як ми подолаємо всі негаразди».

Я прочитала цю книгу, майже всі події в ній відбуваються протягом одного дня, 3 вересня 1943 року, який весь час повторюється, бо час зупинився, інакше авіаційна бомба другої світової знищила б дитячий притулок для дітей з особливими вміннями…

Підготовка до уроку у Мар'їнці

Ми говорили з дітьми підприцільної землі відверто, як це тільки було можна, заїхавши на кілька годин. Це дійсно особливі діти. І в умовах відсутності будь-яких роз`яснень вони створюють у головах свій власний світ, в якому – увага! – всі президенти, України, Росії, США і навіть невизнаної (про що, до речі, діти не знали, слухаючи «новоросійські» новини замість відсутніх українських) ДНР, прагнуть миру на Донбасі.

З тих шматків інформповідомлень, що долітають до цих дітей, вони вимальовують привабливий образ ДНР, «бо там все нове, як раніше не було, і це круто, а в нас все так само, як і раніше», але на власні очі бачать, звідки прилітають снаряди у їхні будинки.

Вікна шкільного класу, Мар`їнка

Вони добре говорять українською, хочуть далі вчитися в Україні, але не можуть будувати плани. Вони і їхні батьки живуть у невизначеності: чи чекати тут миру, роботи, опалення, чи їхати світ за очі. Вони спілкуються з друзями, котрі виїхали, і стверджують, що до переселенців їхні нові однокласники ставляться не дуже приязно, та й саме слово «переселенець» вважають образливим.

ДОРОСЛІ УНИКАЮТЬ РОЗМОВ ПРО ВІЙНУ

Дорослі уникають розмов про війну, АТО, конфлікт тощо – є діти, в кого родичі воюють «на тому боці», є діти українських військових. Вчителі стверджують, що їхня справа навчати, а не ставати на якусь із сторін, не провокувати конфлікти. Натомість, у кожній, навіть найменшій сільській школі – дбайливо оформлений «український стенд».

Про війну і Україну вчителі з дітьми не говорять, але "український куточок" облаштовують старанно.

А майже на кожному будинку – інструкція з виявлення «побутового сепаратиста».

Другокласниця Ліза з села Плотина розповідає, як під час обстрілу мама заховала її одягнену у чавунну ванну, а далі ще було багато вибухів зовсім поруч. Говорить про це, зупиняючись, повторюючи слова, а її мама-вчителька каже, що саме тоді і виникли проблеми з дикцією, від переляку…

Олена, двадцятидворічна дівчина з Єнакієвого, три доби пробиралася із дворічною дочкою до Сєвєродонецька, через мінне поле та підірваний міст, ночувала в покинутих хатах. Втеча почалася з того, що снаряд потрапив у її будинок - і вона вибігла, в чому була, тільки ковдру схопила, загорнути дитину…

Діти з села Царівка – розповідає місцевий житель - не виходять зі своїх дворів вже третє літо, ні на річку, ні по гриби. Батьки не випускають, небезпечно - міни, розтяжки, цього серпня в полі корова підірвалася...

П`ятнадцятирічна Настя зі Станиці Луганської розбирається в типах і калібрах зброї, як професійний військовий. Розповідає, що в підвалі, у якому сиділи з мамою, ховалися і солдати – і дівчинка тепер знає військову науку. Хвалиться: «Бачила трасуючі кулі. Такі красиві! Як феєрверк!»...

Мабуть, всі ці почуття виклала Ліза Храпко з Мар`їнки у своєму листі до українського бійця, який попросила опублікувати. Ось рядки з нього:

«Ми пережили дуже страшну війну. Наше місто дуже постраждало. Боляче проходити повз будинки, споруди, які були зруйновані. Усім дуже хочеться припинення війни на Донбасі. Ми цього дуже чекаємо».

Лист Лізи до українького солдата

Сергій Іщенко, глава Луганського обласного союзу учасників збройних конфліктів, колишній боєць батальйону «Донбас» з позивним «Захар», розповідає, що і досі Україна не може здійснювати своє теле і радіо-мовлення навіть у місцях, де стоять наші військові. Він цитує своїх друзів зі Станиці Луганської, що на «нулі» вони змушені дивитися російські телеканали.

«Місцева мені дзвонить, каже, якби на власні очі не бачила, звідки до нас прилетіли снаряди, а тільки новини послухала, давно б стала прихильником трибуквених і кричала «Росія, рятуй!», - розповідає Сергій. - Так це на нашій українській території! Що говорити про жителів, які живуть в окупації?!»

Миколаївка

Ще рік тому за допомогою волонтерів школярі Миколаївки вирішили видавати газету «Голоса города». Писали, верстали, друкували і роздавали тисячу екземплярів щомісяця. Дорослі із цікавістю читали: інших видань там немає.

Зараз дитяча редакція втомилася, і газета виходить рідше.

Газета, котру вдають школярі Миколаївки

Процитую одну зі статей, написану головним редактором, десятикласницею Вікторією Городинською. Називається «Новые жители наших городов. Так ли легко переехать на новое место после боевых действий?»

Матеріал про те, що говорять переселенці про свої нові міста в Україні, Росії, Білорусі, і як згадують залишені домівки. Тільки пряма мова:

ОГОРОД, В КОТОРЫЙ СТОЛЬКО СИЛ БЫЛО ВЛОЖЕНО

«В моем городе очень красивые ночи. Были… Свой дом, в который много было вложено труда. Только дома я был счастлив, только от того, что там нахожусь. Главное – я начал понимать всю его ценность для меня только сейчас. Ценность не в плане денег. Огород, в который столько сил было вложено. У меня там остался пес. Хаски. Хочу увидеть свой город, хочу увидеть своих друзей», - розповідає Данил, що виїхав з Горлівки у російське місто Мегіон в далекому Ханти-Мансійському краї.

Далі цитує нових сусідів: «Да вы, беженцы, много хотите, че вы сюда приехали вообще, хотите, чтобы вам квартиры бесплатно давали, нашу работу отбираете».

Значно тепліше розповідають про оточуючий світ ті, хто переселився в українські міста і навіть Білорусь. Але головний рефрен в усіх один: в нас є батьківщина – і ми хочемо туди повернутися. Вони щиро сподіваються, що вимушений переїзд – тимчасовий, а не остаточний. Це типово для переселенців і біженців у усьому світі. Хочеться вірити, що наші - це виняток.

ДІТЯМ ВАЖЛИВО І ЦІКАВО ЗРОЗУМІТИ, СВІДКАМИ ЧОГО ВОНИ СТАЛИ

З уроків журналістики наші зустрічі у селах «між прицілами» перетворилися на дружні розмови. Дітям важливо і цікаво зрозуміти, свідками чого вони стали.

Якось вихопилося таке порівняння: ви живете собі у трикімнатній квартирі, на кухні молоко збігло, побігли, поралися, повертаєтеся, а в одній з кімнат – сусід. Вже до себе двері пробив, а замість моїх дверей стінку ладнає, ще й заряджений автомат на мене направив. Каже, мені твоя кімната давно подобалася, я в ній тепер житиму… І мовчи, бо в мене зброї багато, всю квартиру відібрати можу.

Що ви робитимете в такому випадку? І всі діти зійшлися на тому, що так лишати не можна, треба брати зброю і захищати свою власність. А ще сказали, що досі ніколи не сприймали війну в такому ракурсі, просто ніхто з ними про неї не говорив.

Тепер вони пишуть нам листи зі своїми текстами – є намір видати в світ газету і передати наклад, аби його роздати людям. Якщо немає дорослих газет, то мають народитися принаймні дитячі.

Аби звірити свої відчуття про те, як потрібно говорити з дітьми про війну, телефоную Олені Степовій, письменниці, котра виїхала з окупованої Луганщини разом із двома доньоками 18-ти та 15-ти років. Для неї питання національного самовизначення ледве не коштувало життя:

«На Донбасі з дітьми про війну говорять вкрай обережно. А про УПА, визвольну боротьбу, корупцію в Україні і взагалі наче домовлено мовчати.

При розмовах на ці теми з`являється якийсь острах, встановлюються самі собою якісь рамки, кордони.

Дітей не треба ховати від неї, їм важливо розуміти те, що вони бачать самі. Та водночас говорити про любов до життя. Про сумне кошеня, залишене на вулиці без їжі, про стареньку бабусю, що потребує уваги. Любов до країни починається з поваги та любові один до одного.

Можу свідчити: про Україну, як Батьківщину, у школах Луганщини почали обережно казати лише у нинішньому тисячолітті. Навіть не в 1991-му, а десь так після 2004-го року. Обережно і дещо зневажливо, бо викладали (і досі викладають) у школах люди, виховані в радянські часи. Вже молоді викладачі більш відкрито казали «Україна - це наша країна», «Луганщина - світанок України», тоді почали відкривати дитсадки, україномовні класи, почалась повага до України. Але було вже запізно».

Малюнок Марії Шереметьєвої, 3 клас, Нижньотеплівська школа 1-3 ст. Станично-Луганського району Луганської області

Не буду ставити риторичне питання, чи не запізно і зараз. Ми бачили очі дітей, відчували, як їм бракує уваги, цікавості до їхніх справ, затребуваності у житті, що йде в сірій зоні і навколо неї.

Поїздка організована у рамках проекту «Жовтий автобус», який полягає у навчанні талановитих дітей із території, яка знаходиться між лінією вогню.

Автор: Марія Старожицька, Київ – Курахово – Мар`їнка – Красногорівка – Слов`янськ – Миколаївка –Сєвєродонецьк - Щастя – Тепле – Плотина – Київ


Оставьте комментарий

Вы должны зарегистрироваться , чтобы оставить комментраий.